- Я повернуся, обов'язково повернуся. Це моя найбільша мрія. Але потрібен час аби набратися сил для прориву та забути про невдалий досвід, - говорить Анжела про своє майбутнє в журналістиці.
Журналістика прийшла у життя випадково, навіть вимушено. Але згадка про неї викликає ностальгію і сум за нереалізованим потенціалом.
Анжела народилася у Великих Сорочинцях. Проте її родина хотіла аби донька росла та навчалася у місті. І у віці 10 років Анжела переїхала до Полтави. Навчаючись в гімназії, зрозуміла, що з точними науками стосунки не складуться. Марко Вовчок забороняла поєднувати себе з алгеброю. Проте, це приносило призові місця у конкурсах із української мови та літератури. А вони, в свою чергу, давали змогу подорожувати.
Після школи мріяла вступити до юридичного університету. Проте фінансові обставини та здані два ЗНО не дали змогу обирати. Потреба у реалізації творчого потенціалу привела до щойно відкритого напрямку журналістики у педагогічному університеті. Спочатку особливого ентузіазму у навчанні Анжела не проявляла. Пригнічувало і те, що, вона одна була не на своєму місці.
"Уже на першій парі у одногрупників та куратора зав'язалася пристрасна розмова про сучасну літературу, публіцистів, мету в житті. Я всі імена чула вперше, а мети своєї не бачила. До того ж, була занадто сором'язливою для того аби на всю аудиторію говорити свою думку, - розповідає Анжела."
Це середовище змінило її. Сором'язливість довелося приборкувати, публіцистів вивчати, навіть вчитися говорити заново. Згодом вона могла говорити про публіцистику на рівних, а іноді навіть давати рекомендації на свій смак. Це стало пристрастю. Журналістика видавалася можливістю змінити світ.
Тільки от лінь залишалася невід'ємною її частиною. Натхнення було лімітованим, а часу вистачало тільки на найголовніше. Години були урізані колись улюбленій сучасній українській мові та із задоволенням передані публіцистиці. Анжела нарешті відчула, що знайшла своє місце в житті.
В цей же час з'явився кумир, який мав символічне значення у житті Анжели, - Хантер Томпсон. Вона готувала про нього проекти, розповідала друзям, переймала журналістський досвід. В цій сором'язливій, завжди усміхненій дівчині жила нестримність та протест. Гонзо-журналістика приваблювала насамперед неординарністю, нетрадиційністю думки та свободою у її вираженні.
.
Найбільше приваблювала мистецька журналістика. Анжела брала участь у виданні студентського журналу О2. Він видавався їй тим ідеальним виданням, в якому вона мріяла працювати.
"Я б його купувала. Це було дійсно цікаво, бо ми писали з неабияким запалом, шукали креативні шляхи висвітлення, самі собі давали завдання. Одного разу поїхали в Харків, в книгарню «Є» та накупили тонну книжок. Потім написали про це хроніку. Це було захопливо. Це я вважаю журналістикою."
Мистецтво – це моє все. Спочатку це було просто захоплення, потім курсова, перші спроби в журналістиці та одне з найбільших розчарувань.
Йдучи у справжню журналістику, Анжела мала певні принципи, які сформувалися під час навчання. Вони видавалися очевидними. Та перше видання змусило відчути себе випускницею інституту благородних дівчат. Ключова для Анжели мистецька тематика не довго утрималася у виданні: спочатку політизувалася, а згодом майже зникла
"Доводилося писати про політику і тільки про неї. До того ж говорили як і навіть якими словами. Це була суцільна штампована брехня. Мені було соромно виходити із офісу, а іноді і страшно. Видання стало інструментом боротьби політиків та пропаганди"
Пропрацювавши у інтернет-виданні «Останній Бастіон» близько року, Анжела звільнилася. Вимоги головного редактора ніяк не відповідали її вимогам до самої себе.
"Зараз я працюю кухарем, - дещо соромлячись говорить Анжела, - мені це, звісно, подобається, це моє хобі, але я відчуваю, що я не там, де повинна бути. Якщо б не мораль - кухарем не працювала б. "
В розмові часто згадує викладачів, університетських друзів та публіцистів. Проте більше не повертається до них. Можливо, через зайнятісь, а, може, через небажання нагадувати собі та іншим про нереалізовану мрію.
Анжела має щасливий вигляд. Її називають людиною посмішки. Одружена. Як і в дитинстві мріє подорожувати. Захоплюється архітектурою Чехії. Після зустрічі поспішає на кавер-концерт «Сплін». Говорить, що проблема в тому, що люди інертні, пливуть за течією. Проте вважає себе однією із них. Прагне змін та обіцяє обов'язково повернутися до журналістики. Але потім, коли настане той час.
